м. Київ, вул. Михайлівська 17/2 оф. 2А
тел.: (044) 279-19-20, (096) 330-96-79
м. Львів, вул. Руська, 10
тел.: (096) 858-27-57, (063) 075-00-30

Історія шанування чудотворних ікон та паломництва до них в традиції УГКЦ

Традиція шанування чудотворних ікон та паломництв до них зародилася в Україні з прийняттям християнства та утворенням Київської метрополії – в далекому Х ст. Не маючи в перші десятиліття сповідання Христової віри власних святинь, давньоруські християни здійснювали тривалі, доволі небезпечні й виснажливі прощі до Святої Землі, Константинополя, на Афон. Щоправда, паломництва ці були поодинокими і нечисельними.

Першою християнською паломницею можна вважати княгиню Ольгу, яка в 957 році здійснила подорож до столиці Візантії, де поклонилася святиням і прийняла хрещення під іменем Олена. Згодом онук княгині, князь Володимир Великий, який проголосив християнство державною релігією України-Русі, привіз до Києва із міста Корсуня перші реліквії: мироточиву голову святителя Климента, папи римського, та чудотворну ікону святого Миколая Мирликійського, до яких і почали здійснювали перші прощі новонавернені русичі.

Саме Володимир Великий, що його Українська Церква проголосила святим та рівноапостольним, першим почав наповняти Київську Русь святинями та свідомо плекати тут паломницьку традицію. А зведена ним 996 року на місці загибелі перших мучеників Русі – варягів Феодора та його сина Івана Десятинна церква, посвячена Пресвятій Богородиці, увійшла в історію українського християнства як перший паломницький центр давньої України-Русі.

Звичай вшанування чудотворних ікон – характерна риса східної християнської духовності.  Цікаво, що, незважаючи на те що Головою Церкви є Господь Ісус Христос, найбільше чудотворних ікон були Богородичними. Адже Христос для вірних втілювався і діяв насамперед у Пресвятій Євхаристії. Його ж Мати надавала благодатну допомогу саме через ікони, які ставали не тільки символом Її присутності, а й прямим явленням.

Саме явлення ікони – несподівана поява її, наприклад, у дуплі дерева, на дереві чи пеньку, серед поля – у слов’янській релігійній традиції вже вважалося одним із чуд Богородиці і було підставою шанувати такий образ як чудотворний.

Зарваниця

***

Нашестя монголо-татар та цілковите спустошення Києва в ХІІІ ст. поклало край паломництву на Русі на довгі десятиліття. У той період було знищено та пропало безвісти чимало давньоруських святинь. Традиція прощ почала відроджуватися вже в ХІV ст. Причому паломництво до власних, руських, святинь вважалося не менш значущим, ніж проща до Єрусалиму чи Царгорода, і міцно увійшло в християнську свідомість як особливий покаянний подвиг поряд із молитвою і постом.

Для визнання образу чудотворним, крім явлення ікони, важливими були також такі знамення, як плач (сльзіння) образу, мироточіння, кровоточіння – поява на іконі рідини у вигляді потоків чи роси, схожої на сльози або кров чи маслянистого пахучого мира; оновлення – самопрояснення затемненого, забрудненого образу, самоперенесення образу з місця на місце (наприклад, із лісу до каплиці), збереження під час пожежі. Як правило, через молитву перед такою іконою відбувалися зцілення від недугів або порятунок від ворожого нашестя чи перемога в нерівному бою.

Вшанування чудотворних ікон як окрема і дуже важлива форма християнського благочестя набула особливого розквіту в період пізнього Середньовіччя, в добу Бароко. Це був період важких воєнних лихоліть, кривавих набігів і спустошень краю. Не дивно, що саме тоді в українській християнській традиції почав розвиватися погляд на Діву Марію як на Опікунку й Заступницю християн. Якщо відразу по прийнятті християнства особливого значення надавали події Її Успення, то дещо згодом більшої популярності набуло свято Покрова Пресвятої Богородиці. Виникло чимало храмів посвячених Покрову, багато з них стали санктуаріями, де зберігалися чудотворні ікони Божої Матері.

Паломництво - Гошів

Паломництво – Гошів

***

Створення наприкінці ХVІ ст. Унійної Церкви, що, як гілка Київської митрополії, за своїм походженням належала до Східної Церкви, а структурно – до Західної, відкрило шлях для проникнення в українську християнську традицію численних запозичень із латинської церковної обрядовості.

Так, із Речі Посполитої прийшов обряд коронування (коронації) чудотворних ікон. Цей звичай у західному християнстві був пов’язаний із розвитком в римо-католицькій догматиці сюжету про Вознесіння Пресвятої Богородиці, яке сталося відразу після Її Успення, коли сам Господь Бог коронував Пресвяту Богородицю як Царицю Неба, поклавши Її на голову царський вінець.

В Україні утворився унікальний симбіоз звичаїв шанування чудотворних ікон: за східною, візантійською традицією, їх вбирали в золоті та срібні оклади (так звані шати, сукні, ризи), за західною ж – як визнання особливої значущості ікони на голови Богородиці та Дитятка Ісуса урочисто покладали царські корони.

Ще однією особливою формою вшанування чудотворних ікон стало дарування іконі так званих вот (вотивів) – спеціальних привісок, виготовлених з дорогоцінних металів чи міді, або ж різноманітних прикрас (обручок, кульчиків, монет) на знак вдячності Богородиці за вислухані молитви й зцілення від недугів. Вотивні привіски, що мали форму óргана, який був зцілений, – ноги, руки, ока, серця, вивішували в храмі біля чудотворного образу. Неважко уявити собі, скільки надії на допомогу Божої Матері вселяло в молільників велика кількість вот навколо ікони, що свідчили про порятунок багатьох інших недужих!

***

Золотою добою в історії Унійної Церкви стало ХVІІІ ст. У цей період по цілій Правобережній Україні – на Київщині, Волині, Поділлі інтенсивно збільшувалася кількість церковних громад, будувалися численні храми. Цікаво, що понад третина з них були присвячені Пресвятій Богородиці, а з них найбільше – Її Покрову. І при цьому, як свідчать давні джерела, майже кожна парафія мала свій чудотворний образ! Причиною цього якраз і був культ Діви Марії як Заступниці і Покровительки, що під Її захистом прагнуло опинитися кожне більше чи менше поселення. Шанування чудотворних ікон стало найголовнішим проявом народної релігійності цього періоду. Причому чудотворіння являли не тільки храмові ікони, а також і ті, що перебували в приватних оселях вірян.

Щоправда, відомості про такі ікони рідко поширювалися поза межі окремих громад. Інформація про чуда та зцілення, які сталися завдяки їм, зберігалися тільки в нетривкій людській пам’яті і рідко переживали одне покоління. Спеціальні книги чуд, куди вписували випадки чудотворіння образу, велися тільки для знаних ікон. Тому лише деякі з них згодом були визнані чудотворними найвищою церковною владою.

У цей же період дуже популярною стала традиція поширення ікон-копій давніх, «авторитетних» загальнослов’янських святинь. Так, у копіях по цілій Речі Посполитій розійшлися образи Ченстоховської, Бердичівської, Почаївської, Острабрамської Богородиці… Ікона-копія при цьому вважалася абсолютно рівнозначною оригіналу і часто згодом також являла себе як чудотворна. Найяскравішими прикладами самостійної прослави ікон-копій є українські чудотворні образи Почаївської та Гошівської Божої Матері, що були копіями Ченстоховської Богородиці.

Цікаво, що в середньовічній Україні вірні всіх конфесій із однаковою пошаною ставилися до чудотворних ікон, які належали різним Церквам. Уніати здійснювали паломництва до православних святинь, православні шанували реліквії Унійної Церкви. Особливо популярним і відвідуваним не тільки для уніатів, а й для православних і католиків був санктуарій Божої Матері в Почаєвському монастирі, який належав отцям василіянам. Натомість вірні Унійної Церкви дуже часто здійснювали прощі до Києво-Печерської Лаври та Софійського собору, що належали православним. Звичайно, для уніатів важливими були також католицькі святині, серед яких найчастіше відвідуваними були Богородичні санктуарії в Бердичеві та Житомирі.

Взагалі, чудотворні ікони тривалий час були і, як можна помітити, незважаючи ні на що залишаються тим, що єднало українців різних віросповідань, справжнім символом незруйнованої цілісності української християнської традиції. Чудотворні ікони сприймали як спільну духовну спадщину, саме вони створювали атмосферу толерантності в міжцерковних стосунках, принаймні на рівні простих вірних.

***

На жаль, наприкінці ХVІІІ ст. унаслідок різноманітних політичних обставин Унійна Церква зазнала серйозного удару з боку російського імперського уряду. Розпочалося насильницьке приєднання уніатів до православ’я, криваве гоніння та утиски на тих, хто прагнув зберегти вірність своєму віросповіданню. У цей період була значною мірою зруйнована й традиція шанування чудотворних ікон. Спеціальними царськими указами заборонено шанування багатьох місцевих чудотворних образів, прощі до них і звичай покладання вот. Багато ікон були вилучені з церков та приватних будинків. Відбувалася тотальна уніфікація української народної релігійності до зразків російського «синодального благочестя».

І в цих умовах чудотворні ікони Божої Матері, що продовжували з’являтися в унійних парафіях ще більше прив’язували гнаних вірян до їхньої віри, скріплювали на дусі, запевняли у заступництві і покровительстві Пресвятої Богородиці.

1 зірка2 зірки3 зірки4 зірки5 зірок (Голоси поки відсутні)
Loading...Loading...