Якою б мірою ми не заглибилися в духовне, релігійне життя, на якому б із його щаблів не перебували – чи на самих початках, чи вже живучи в інтенсивному молитовному ритмі – погодьмося, що цей процес – це завжди рух. Рух у напрямку до Бога. А отже, й шлях, як втілення руху, його напрямок. Щось особливо […]
Якою б мірою ми не заглибилися в духовне, релігійне життя, на якому б із його щаблів не перебували – чи на самих початках, чи вже живучи в інтенсивному молитовному ритмі – погодьмося, що цей процес – це завжди рух. Рух у напрямку до Бога. А отже, й шлях, як втілення руху, його напрямок. Щось особливо символічне є в тому, що й Сам Христос назвав Себе Шляхом, Дорогою: «Я є Дорога, Правда і Життя» (Ів. 14, 16).
Паломництво, мандрівка до святині, є ніби фізичним втіленням цього духовного шляху і руху. Її суть завжди одна – ми залишаємо все і вирушаємо в дорогу. Полишаємо все звичне і зрозуміле нам, щоденне й буденне, виправдане нашими потребами й цілями, все, що вимагає від нас багатьох зусиль, уваги й часу, і починаємо рухатися з однією особливою метою — щоб поклонитися Богові на особливому місці Його об’явлення, яке називають святим місцем.
Людина невипадково прагне до святинь, хоче побачити їх, побути біля них, торкнутися їх. У цьому прагненні вся природа людського переживання причетності і єдності з кимось, кого потребує її серце. Звичайно, Христос усюди доступний нам, на кожному місці свого перебування, кожної миті ми можемо звернутися до Нього з проханням і сподіванням, що будемо почутими. Але все ж таки особливе єднання з Ним, відчуваємо тоді, коли, наприклад, опиняємося на Оливній горі, де Він востаннє перед розп’яттям молився за нас Отцеві. Святе місце своєю особливою атмосферою Божої присутності ніби допомагає нам у єднанні з Богом.
Першими в історії християнства паломниками були ті, хто незадовго після воскресіння Господа Ісуса Христа вирушав до Палестини, в Єрусалим до гробу Господнього – єдиного свідка цієї величної Події, яка поклала початок нашому спасінню.
Незабаром, у часи гоніння християн, гріб Господній зрівняли з землею і встановили на ньому язичницьке капище. Але в ІV ст., в епоху візантійського імператора Костянтина Великого, першого імператора-християнина, він та його мати, свята рівноапостольна Олена, буквально вкрили Палестину величними храмами, позначивши кожне важливе місце Христового перебування, найбільшими з яких були храми Різдва Христового у Вифлиємі, а Воскресіння Христового – в Єрусалимі на Гробі Господньому. Тоді, до речі, і з’явилося поняття «святе місце». І саме Костянтин назвав Палестину Святою Землею – так, як ми називаємо її й тепер.
Із того моменту до храму Воскресіння Христового вирушали численні мандрівники, які прагнули бодай раз у житті побувати тут. Таке паломництво відбувалося напередодні Пасхи, у Страсний тиждень. До храму вирушала урочиста процесія людей, які за традицією несли в руках пальмові гілки – символ перемоги Христа над смертю. Як свідчить Євангеліє, саме так колись мешканці Єрусалиму вітали Ісуса, що в’їжджав до міста на осляті, виказуючи йому честь як Царю і Богу.
Власне, пальмова гілка, по-латині palma «пальма», і лягла в основу слова паломник (первісно – пальмовник). Так називали тих людей, хто здійснив святу мандрівку до Гробу Господнього. Пальмову гілку паломники зберігали потім ціле своє життя як справжню реліквію, священну пам’ятку своєї незабутньої подорожі.
Згодом, однак, слово паломник, паломництво стали застосовувати до всякої подорожі до святих місць. Як і святими місцями почали вважати не тільки ті, що були пов’язані з земним життям Ісуса Христа. Під час VІІ Вселенського собору у VІІІ ст., який відомий під назвою Нікейського, святі отці визнали святі місця, як і святі ікони, гідними поклоніння і вшанування. Богословське ідея цієї традиції полягає в тому, що вшановуючи святе місце, ікону, мощі святого, ми поклоняємося Першообразу – самому Христу. Тому й паломництво, куди б ми його не здійснили – на Святу Землю чи до монастиря зі святою чудотворною іконою, виражає найголовнішу суть цієї подорожі – вшанування Божого Сина як Царя і Бога в усьому, в чому Він Себе об’явив і прославив.
Давнє українське слово проща, синонім до слова паломництво, пов’язане зі словом прощати. Наші предки справедливо вбачали в паломництві особливий молитовний подвиг, пов’язаний із покаянням та покутою. Важкий, сповнений небезпек і труднощів шлях давнього паломника до святині, ставав справжнім покутним подвигом, випробовуванням, яке якнайбільше підтверджувало щирість його християнських почуттів, жалю за скоєні гріхи, бажання спокутувати, відмолити їх – бажання бути прощеним.
І сьогодні більшість людей, що здійснили у своєму житті паломництво, прощу, свідчать про саме цей її результат, чи кажучи мовою християнства, її духовні плоди – очищення серця, зміцнення віри або навернення до віри, зцілення духовне і фізичне.
Прочани, паломники – особливі люди, яких у давнину вважали навіть блаженними через цей їхній стан просвітлення і чистоти. Процесії прочан вітають хрестами і образами, виказуючи шану цим особливим молільникам.
Із певністю можна сказати, що той, хто вирушив на прощу, ніколи не повертався додому порожнім. Завжди, незважаючи на безліч варіацій людських почуттів і переживань, свідчення однакові в головному – проща змінює серце, змінює життя, тому що в ній не тільки ми прямуємо до Бога, але й Сам Господь виходить нам назустріч, як добрий батько з відомої Христової притчі спішить назустріч своєму блудному синові – з радісними обіймами, простягаючи своїй заблуканій дитині всі свої скарби і спадок: «Все моє – твоє!» (Лк. 15, 11 – 32).
